Історія села
«Після 2015 року, я просто не знаходжу собі місця там десь, в тому місті»
З 2 вересня на YouTube «Суспільного Житомир» стартує другий сезон проєкту «Забуті», про села, які зникають. У першій серії розповідаємо про Анатолія Возненка, останнього жителя села Зелений Гай, Малинської громади. Чоловіку 61 рік, він ветеран російсько-української війни. Після поранення повернувся до рідного села.
«У 2015-му році мене мобілізували. У четверту хвилю. Морська піхота, 2015 рік, Маріуполь, Зміїний острів, Широкіно, Сопіно – усі ці села. У 2022-му 24-го лютого вранці мене прямо з роботи забрали. Я вже в 6 вечора був у Новограді, а на другий день вже був у Бахмуті. А з Бахмута на Соледар, звідти відступили знову до Бахмута. І 3-го числа вже у Горлівці. Поки не вийшли. 118 днів. Без сухарів, без нічого. Поки не потрапив в госпіталь. Тому тепер після 2015 року, я просто не знаходжу собі місця там десь, в тому місті. Воно мене все бісить, крутить. Тут мені спокійно», – розповідає Анатолій.
Чоловік народився у Зеленому Гаю та провів тут дитинство. За його словами, колись у селі було близько 20 хат, працював магазин. За даними Житомирського обласного архіву, до 5 серпня 1960 року село мало назву Гойч та було хутором у складі Недашківської сільської ради. Станом на 3 листопада 1943 року тут проживало 16 сімей.
«Це був хутір, сюди звозили заможних людей, виселяли їх. Мого прадіда також сюди привезли. А потім просто жили люди, які працювали в колгоспі, в сільхозтехніці, скрізь працювали. Дуже багато людей було, скрізь хати були. Хат зі двадцять було, зі двадцять. У кожній хаті взяти по два чоловіка, то вже багато людей», – каже чоловік.
Наприкінці 90-х – на початку 2000-х років село почало знелюднюватися. Люди виїжджали через те, що немає робочих місць та перспектив, частина жителів померла.
«Залишилися люди, які не хотіли до дітей їхати чи не мали бажання, чи не було до кого. Кожен шукав по роботі, по навчанню. Короче, нема людей», – розповідає Анатолій.
За словами Анатолія, у 2026 році у Зеленому Гаю залишилося 11 будинків, в одному з яких проживає він – єдиний житель села. Інфраструктури немає. Найближчі магазин, школа та фельдшерський пункт розташовані у сусідніх Недашках, за 3,6 кілометра. Лікарня у Малині за 29 кілометрів, каже чоловік. Водночас повз село щодня курсують автобуси за маршрутами Житомир-Базар та Київ-Овруч. Анатолій каже: попри те, що село поступово заростає та занепадає, він продовжує доглядати за господарством.
«Кіт у мене є. Обробляємо город для себе, щоб була городина. Сад, бджоли. Коли я з війни прийшов, вже після госпіталя, мені товариш подарував вулики, щоб я виділяв час, чимось займався, щоб дурне в голову не лізло. Садимо картоплю, грядки. Засіваємо озимину. Там жито, там пшениця, помідори, огірки, цибуля. Щоб своє було», – розповідає чоловік.
Анатолій говорить, що один чоловік планував відродити Зелений Гай та створити музей під відкритим небом, але ці плани не здійснилися.
«Іван Михайлович, далекий мій родич, помер. Мав відродити, зробити музей під відкритим небом. Що він хотів робити – це його плани. Так нічого і не зробилося. Скупив хати, тут сім будинків його. Так воно все занепадає. Ніхто нічого не робить. У такому стані село, звісно, не ви його не пожалієте, ні я його не пожалію. Села нема, і ніхто його не відродить».
