Історія села
«У селі, крім нас, дітей немає»
У селі Нові Серби Ємільчинської громади Звягельського району, де серед 35 переважно пенсіонерів живуть троє підлітків – Кирило, Микита та Валерія. Їх виховують бабуся Надія Шостак і дідусь Сергій Омельченко.

Надія розповіла, що вони з чоловіком опікуються онуками останні 14 років, відколи батьків дітей позбавили батьківських прав. За її словами, онуки допомагають їм доглядати за господарством.
«Ми з дідом являємося опікунами. Дітки у нас, так як маму і зятя позбавили батьківських прав. Зятя вбито на війні, зятя немає. Внуки нам допомагають – Валерія пече такі коржики, і піцу понапікає. Хлопців дід навчив і рубати дрова, і різати, і орати, і косити – все біля діда, все біля нас», – говорить Надія.

Старший онук Кирило, якому 16 років, навчається в 11 класі у школі в селі Середи, що за 9 км від Нових Сербів. Мріє вступити на механіка, а у майбутньому відкрити власне СТО.

«Мені подобається робити це, крутити всяку техніку. Хочу вступити в Житомир на механіка. У селі мені подобається, але хочеться в місто. 30 людей залишилося у селі, дітей крім нас нікого нема», – розповідає Кирило.
Середньому онуку Микиті Колобчуку 15 років. Він навчається в 10-му класі у Ємільчинському ліцеї, який за 14 км від рідного села. Щодня допомагає дідусеві в господарстві: возить солому, працює в полі, допомагає з господарством.

«Кожен день отак і проходить: в один день щось таке, в другий – інше. Тут мало людей і мало підлітків, людей такого віку, як я, з якими можна поспілкуватися. Оце тільки брат і все», – говорить хлопець.
У майбутньому Микита планує вивчитися на лікаря та переїхати до Житомира. Наймолодша, 12-річна Валерія Шостак, навчається в 7-му класі, два останні роки захоплюється випіканням.

«Мені подобається пекти всякі тортики, робити бісквіти. Може, поїду кудись вчитися на кондитера. Тут нема з ким погуляти, не дуже багато дітей, щоб було – двоє чи троє, і магазину немає, треба 5 км їхати до нього», – говорить Валерія.
Надія каже, що не хоче, щоб онуки залишалися жити в селі.
«Ми не хочемо, щоб дітки тут лишались. Село вимирає, перспективи немає в селі такої, щоб дітки, де пристроїлися. Хай їдуть у місто, влаштують своє особисте життя і будуть у місті. Хай не живуть таким сільським життям, як ми», – каже жінка.

У селі немає магазину. Найближчий за 4 кілометри, у селі Серби. Щочетверга до села приїжджає автолавка з продуктами.
У селі колись була лікарня маленька. Був ФАП. Все там порвали, поламали. Раніше люди приходили, укола якого вколоти – що можна дати давали, а зараз немає. Занепадає все», – говорить Сергій Омельченко.


Автобусного сполучення з іншими населеними пунктами немає, лише до школи дітей возить шкільний автобус. Сергій Омельченко каже, що попри все любить своє село та не хоче виїжджати.
«Природа гарна, тихо. Баба казала: «Давай переїдемо», кажу: «Ні, я з села їхати не хочу». От мені подобається тут», – каже чоловік.
«І в селі треба комусь жити і хазяйнувати, і в землі бути, бо з землі все маємо. З господарства. Ми звикли тут. Нам тут тихо, зручно. У місто поїдь і війна, і ці ракети. Тут більш-менш ще зараз затишно, ще можна в селі жити», – каже Надія Шостак.
